2. Єдність природно-екологічних і соціальних основ життя людини - Реферат на тему

2. Єдність природно-екологічних і соціальних основ життя людини



Філософія існування - напрям сучасної фі­лософії, що виник в 20-х роках XX ст.  в Німеччині, а потім у Франції, а в 40-х -50-х роках поширився в багатьох країнах Заходу і Сходу. Джерела філософії існування - феноменологія Гуссерля, релігійно-містич­не вчення К'єркегора. В процесі повсякденного життя кожної осо­би, в процесі розгортання індивідуального буття народжуються фі­лософські проблеми існування. Зростаючій людині світ повсякденності пропонує більш-менш збалансований набір стерео­типів поведінки і сприйняття. Але світ повсякденності ніколи не забезпечує повної безконфліктності розвитку свідомості, не ство­рює психологічну обстановку, де можна зберегти, устерегти душу від суперечностей і ударів долі.

Суспільство для людини те природне середовище, поза яким не­можливе її життя. Але ж людина, говорив Федір Достоєвський, є таємниця, її треба розгадати, а якщо ж будеш розгадувати все життя, то не говори, що втратив, згаяв час: я займаюся цією таєм­ницею, бо хочу бути людиною. Істотно те, що загальнолюдська ме­та: збереження життя на Землі створює нову систему координат для розуміння людини, її повсякденні турботи про хліб насущний, про чисте повітря для дихання, про чисту воду, своє здоров'я і здо­ров'я своїх дітей не можуть виключатися з сфери теорії. Загально­людський початок в життєдіяльності людини базується саме на тому простому факті, що всі - живі єства, живі істоти, а життя є вищою цінністю для кожного. Свідомо жертвують життям в гра­ничних ситуаціях, коли проблема вибору стоїть настільки гостро, коли, власне, і немає вибору. Але і природний для моральної лю­дини вчинок вимагає- великої мужності, великої сили духу. В ши-; рокій історичній перспективі суспільного прогресу людина має ко­лись набути таких соціальних умов існування, за яких життя стане абсолютом, безумовною і недоторканною, ні за яких обставин, цінністю. Поступово у буденний лексикон повертаються слова: мило­сердя, шляхетність, великодушність, благодійність та ін. Але це повернення не тільки слів, але й пам'яті про нетлінні цінності в сис­темі людських відносин, стосунків, створених незліченною чередою генерацій людей, незалежно від місця і часу їх буття, від соціаль­но-політичного ладу.

Так, колись Олександр Пушкін сказав: «Хоть каплю добра». Ці сло­ва, як ніколи чітко відбивають «благодійність». І як добре, справді, говорилося в старовину, що це - жертвування «на страждуче і нуж­денне людство». Чорнобиль показав, що запас доброти народної, спів­чуття, причетності до чужого горя справді незнищуваний і невичер­пний. Але доброта, прихильність людини до людини повинна стати повсякденністю, не спалахувати лише в трагічних екстремальних си­туаціях. Ось чому в світі повсякденності сам набір настанов, реко­мендацій, пропозицій буденної свідомості включає безліч супереч­ливих один одному тверджень, ставлячи індивіда перед необхідністю вибору тієї або іншої позиції, ґрунту основи в конкретній ситуації. Розвиваючись і змінюючись, життя породжує нові ситуації, не пе­редбачені життєвою мудрістю. Це характерно для переломних епох, в смугу різноманітних смут, коли старі цінності і культурні настано­ви руйнуються, створюючи нормативно-ціннісний хаос, а нові тіль­ки-тільки визрівають в прихованих глибинах масової свідомості. Адже в сучасних умовах панівним психологічним типом в суспільстві ста­ла людина збайдужіла, а ні в чому і нічим по-справжньому не заці­кавлена, яка легко висловлює будь-які слова, але аж ніяк не пережи­ває надто глибоко, розучилася соромитися і зневажати, ненавидіти, працююча без задоволення і в півсили, а іноді, через відсутність роботи, не трудиться, шукаючи, куди б докласти знання, руки; люди­на, в якій, разом з катастрофічним вивітрюванням громадянських почуттів, навіть і суто особисті якось обезбарвились і засохли. Сус­пільство, як у своєму врятуванні, потребує демократизації, що роз­гортається, триває, але досі ще серйозно не довело своєї здатності, спроможності до демократії. І які б не були морально психологічні «виходи», що пропонуються суспільством індивіда, все ж індивід не може прийняти їх без власного особистого відчуття і осмислення. Запас доброти, схильність до підтримки, допомоги - звідки це у лю­дини? Чи можна рух душі вважати відображенням природи людини, її натури? Адже зла, ворожнечі, ненависті настільки ще достатньо в світі, що той чорний «диявольський» початок може бути сприйня­тий за головне. Ось отут-то і виявляється, що самопочуття людини, як природної суті, таємно або явно завжди в вирішальній проблемі добра і зла. В біблійній легенді про гріхопадіння теж відображено «біологізаторство» - адже скуштувати, вкусити плід дерева пізнан­ня навело насамперед на відкриття плотських утіх, відкриття діто­родіння, як нового засобу існування. Почалося живе життя людства зі всіма його колізіями, породженими розщепленістю людини на ті­ло й дух. Природно, біологічне і соціальне в людині давня, як Все­світ, як цивілізація, проблема.

Повсякденне життя - це не тільки звичне, спокійне, «накатане» існування, за якого день-у-день і рік-у-рік відтворюються одні і ті ж емоційно-ней­тральні ритуали (встав, вичистив зуби, поїв, пішов на роботу, по­ читав пресу, подивився телевізор і т. д.). Це і відкриття, і потрясін­ня, і розчарування, і захоплення. Все це плин повсякденності. Адже ж ще недавно багатоликі проблеми людинознавства препарувались настільки раціоналістично і соціально-політично, що ніяк не вда­валося прописати в них і поняття душа. В повсякденному житті постійно користуємось поняттям душа для самовираження (душа радується, душа вимагає, душа болить}, для оцінки ставлення до інших людей і їх характеристики (душа не приймає, споріднена ду­ ша, піднесена душа, боягузлива душа і т. д.). Мабуть, тут цілісне самопочуття процесу життя, певний стан внутрішнього світу лю­ дини. Серед щоденної суєти приходять вищі життєві одкровення. Спектр філософських проблем існування ширше та багатоманітніше. Найважливіша проблема - це саме життя, її онтологічне, тоб­ то укоріненність, що розвивається в інших вимірах дійсності, що виходять за межі повсякденного світу (Бог, Космос, потойбічне існу­вання та ін.). Реальне життя людини квантоване насамперед біоло­гічно: народження людини та її смерть видирають з загального буття те, що належить окремій людині. В таких межах життя безперервне в тому, що його основу становить безперервний процес взаємопро­никнення біологічного і соціального і навпаки. Коли йдеться про круті повороти в житті, про душевний перелом або про переломний вік, то повсюди беруть співучасть природно-біологічні і суспільно значущі імпульси, прориви, становище. Ці імпульси, навіть немож­ливо чисто виділити, тому що проживаються і переживаються непо­ дільно. Звичайно ж, життя, що складається як якась доля - шлях, що припускає питання про співвідношення у долі моментів неминучості, випадковості і вільного вибору самої людини.

Людське життя має фази розвитку: дитинство, юність, зрілість і старість, і всякий раз життя приносить людині і утіхи, і прикрість, гіркоту, жаль, смуток, горе, біль. І, мабуть, не можна погодитись з думкою, яка існує серед філософів, що знання соціальних проя­вів людини зовсім не обов'язкові, а досить судити вчинки по сус­пільно значущому продукту. Так, справді, життєдіяльність - осо­биста справа кожного, але вимагається пристойна поведінка в суспільстві. А якщо це дитина? Якщо її двійки і невміння, витівки в школі - результат хворобливого стану? В педагогіці, в вихованні дітей важливе знання не тільки здоров'я або нездоров'я, але й гене­тичної неоднорідності дітей, що випливає з відмінності і міри при­родної обдарованості. А до досліджень способу життя людей не доходять руки. Куди вже до вивчення генетичної різноманітності! Адже важливі соціальні джерела поведінки! Але так от і доводять люди один одного до інфаркту: соціальний тиск ситуації, підчас непорівнянної тендітності людського організму. Тому ставлення до людини як до біосоціальної істоти - питання не тільки теорії, а і практики людського спілкування. А важливо знати і сумісність один одного, знати почуття, що дозволяють слухати, чути, відчува­ти, сприймати. Правда, є вчені, що вважають, що людина здатна одержувати інформацію не вдаючись до використання почуття, вва­жають, що розум людини має деякі досі ще не розпізнаними, не­зрозумілими можливостями, що робить можливим сприймання ін­формації окрім почуття, тобто є надпочуттєвим сприйманням.

Існують і біологічні ритми - періодичні зміни характеру і інтенсивності біологічних процесів і явищ в живих організмах що повторюються. І це важливо і при визначенні поведінки людини в побуті, в суспільстві, в осо­бистому житті та іп. Біологічні ритми реалізуються в тісній взаємодії з нав­колишнім середовищем і відбивають особливості пристосування організму до факторів середовища, циклічно змінюються. Обертання Землі навколо Сонця (з періодом один рік), обертання Землі навколо своєї осі (з періодом в 24 години), обертання Місяця навколо Землі (з періодом 28 днів) приво­дять до вагань освітленості, температури, вологості, напруженості електро­магнітного поля тощо, служать своєрідними датчиками часу для біологічно­го годинника в циклічних умовах, що змінюються, змогли вижить тільки ті організми, стан яких змінювався в такт зі змінами середовища. Так, з нас­танням зими в середніх широтах багато тварин впадає в сплячку, і це допо­магає їм пережити несприятливий період. Ведмідь не встиг з якихось при­чин упасти в сплячку, або розбуджений, не доживає, як правило, до весни. Яблуня, що раптом розцвіла пізньої осені, майже завжди гине. Безладні за часом, хаотичні зовнішні впливи згубно впливають на живі організми.

Біоритми впливають і на дієздатність людини. Дієздатність має два пері­оди: з 10 до 12 години і з 16 до 18 години. Вночі дієздатність знижується, особливо в інтервалі з 1 до 3 години ночі. Лікарі прийшли до висновку, що багато ліків ведуть себе подібно отруті. Виявляється, далеко не байдуже, коли, в які години хворий приймає прописані йому ліки. Людям, наприклад, що страждають виразковою хворобою, потрібно переносити час їжі па ніч -саме тоді їх організм краще схильний приймати їжу. Добовий ритм варто враховувати при лікуванні алергії. Дослідження показують: чутливість до такого основного алергену, як побутовий пилок, досягає свого максимуму ввечері. А краща опірність організму припадає на пізній ранок. Людям, які не можуть похвалитися здоровим серцем, варто особливо пам'ятати, що дієз­датність серцевого м'яза протягом доби - двадцяті чотирьох годин -не однакова - двічі на добу, о першій годині дня і дев'яти вечора - дієздат­ність серцевого м'яза падає до мінімуму. Сезонні ритми у багатьох людей висловлені дуже чітко. Весною обмін речовин в організмі активніший, аніж восени і взимку. Людина йде з життя в свої несприятливі дні, існування яких допускав ще 25 століть назад стародавиьогрецький лікар Гіппократ. Саме в дні зниження фізіологічної активності організму, померли російсь­кий цар Микола І і болгарський цар Борис II. В такі дні розбилися Валерій Чкалов, Юрій Гагарін, загинули при наземних випробуваннях три амери­канських астронавти корабля «Аполлоп», французький льотчик і письмен­ник Антуап де Сент-Екзюпері у свій несприятливий день не повернувся з розвідувального польоту... Розгадка вічної таємниці людських відносин, стосунківзиайшла відбиток в «законі поосигіхроипості організмів». Суть закону в тому, що два організми синхронні за біоритмами, тобто сумісні, якщо їх народження сталося в аналогічних факторах космічного впливу, що повторюються. Асинхронні біоритми у Санд і Мюссе, Ахматової і Гумільова. Вони, що називається, створені один для одного, але разом бути не могли і розстались. Несумісність біоритмів Катерини II і Петра III стала причиною не тільки насильницької смерті Петра III, але й появи на світ їх недалекоглядного сина - Павла І. Його п'ятирічне перебування на троні спиралося на фаворитів Аракчеєва і Кутайсова, що викликало незадо­волення серед придворних, в результаті чого Павло І убитий. Підтверджено: ідеально синхронні біоритми організмів французького короля Людовика XV і його фаворитки, яка увійшла в історію, маркізи де Помпадур, російської цариці Анни Іоановни і її фаворита Ернста Бірона. Ідеальна синхронність біоритмів тісно зв'язувала Джорджа Кеннеді і Мерілін Монро, Павла Дибенко і Анну Колонтай, Івана Тургенєва і Паоліну Віардо, Сергія Єсеніна і чарівну танцюристку Айседору Дункан. Фактор сумісності зближує людей і в професійній діяльності. Синхронні біоритми Олександра Невського і Ге­оргія Жукова та ін. Знання про біоритми має велике значення у практично­му житті людей.

Суть не в тому, щоб чітко зафіксувати, що в людині соціальне, а що - біологічне. Якраз такі фіксації відривають одне від іншого. Прагнення звести мету філософії до створення логічно несупереч-ливих визначень обертається підтримкою існуючого розриву між двома культурами - природнонауковим і гуманітарним знанням. Ще одна проблема філософії існування - комунікація, міжособисте спіл­кування, що тісно переплітається з проблемою Добра і Зла, мораль­ності і аморальності. Чи може людина правильно зрозуміти іншу людину і як скористається таким розумінням? Чи може людина співпереживати іншому, а він, в свою чергу, іншій людині? Чи вічна самітність, що надто тяжіє і чи можливо її подолати? Що ж робить можливим якесь «світле братерство» людських душ, які дружно жи­вуть без заздрощів, ненависті і жорстокості? Світосприйняття, осно­ване на причетності до всього живого, тяжко уявити біологічно за­програмованим. Адже світосприйняття створюється в нерозривному зв'язку з розвитком моральної свідомості. Живу природу не можна знищити не просто тому, що завдяки цьому ліквідується джерело живлення, дихання, тобто суто фізіологічне існування людей. Якщо вважати спілкування однією з найважливіших специфічних власти­востей людини, то культура спілкування, його якості формуються від різноманіття зв'язків, в тому числі і зв'язків з природою. Відтор­гнення від себе живих істот, відсутність співчуття до них і зацікавле­ності в збереженні життя не дозволяють розвинутися хисту до спів­чуття, співучасті, співробітництва, взаєморозуміння. Людина не може розкрити, реалізувати свою родову суть, якщо відмовляється, свідо­мо або несвідомо, від єдності з живою природою, від належності до неї не тільки за походженням, але й за самим змістом існування. Тому широкий рух проти загрози ядерної катастрофи, проти небез­пеки повного зникнення життя на Землі є справді загальнолюдсь­ким і складає основу сучасного гуманістичного світогляду.



Філософія існування займається з'ясуванням шляхів і факторів, сприятливих виникнен­ ню і формуванню почуття страху, сорому, любові, свободи та ін. Страх - емоція, що виникає в ситуаціях загрози біологічному або соціальному існуванню індивіда і спрямована на джерело дійсної або уявленної небезпеки. На відзнаку від болю і інших видів страждання, що викликаються реальною дією небезпечних для існування факторів, страх виникає при його упе­редженні. В залежності від характеру загрози інтенсивність і спе­цифіка переживання, страх варіює в достатньо широкому діапазо­ні відтінків (побоювання, боязнь, переляк, жах). У соціальному розвитку людини страх виступає як один з засобів виховання: страх осуду, що сформувався, використовується як фактор регуляції по­ведінки. Зважаючи на те, що в умовах суспільства індивід користу­ється захистом правових і інших соціальних інститутів, підвищена схильність людини до страху лишитися пристосовності. Вихован­ня стійкості до страху звичайно спрямоване не на визволення від страху людини, а на вироблення уміння володіти собою за наяв­ності страху. Сором - емоція, що виникає в результаті усвідомлен­ня людиною реальної або фіктивної невідповідності його вчинків або тих або інших індивідуальних проявів прийнятим в суспільстві і са­мим нормам, що поділяються ним, і вимогам моралі. Сором — пов­ністю соціальне зумовлена емоція, що формується в походженні людини, в ході соціального засвоєння етичних норм і правил пове­дінки конкретного суспільного ладу, конкретної культури. Але в поле зору філософії потрапляють не тільки емоції страху, сорому та ін., але й любов - велика світла творча сила, любов у всіх її проявах та іпостасях - від потягу статей до любові до Бога і Вітчизни. Однією з провідних проблем філософського існування виступає і свобода. Свобода і необхідність, свобода і заборона, свобода і обов'я­зок, свобода і любов - ось лише кілька ракурсів, в яких розгляда­ється свобода людини, особи, що виступає для цивілізованого людс­тва визнаним ідеалом соціального і індивідуального буття.

Проблеми філософії існування постійно виникали в процесі повсяк­денного життя, завжди цікавили філософів. Питання, зв'язані з долею індивідуального Я, його життя і після смерті, його морального шляху і меж свободи органічно включала в стародавності індуїстська ведицька тра­диція. Шлях до доброчесності людини і надію па рятівну роль знання у житті людини вперше в Європі поставив в філософії Сократ, а в філософії існування яскраво і недвозначно розкриває проблему щастя Епікур, що потім детально обговорювалася стоїками: Сенекою, Мар­ком Аврелієм. В Середньовіччя філософія існування розглядала проб­лему людини в межах релігійного християнського світогляду.

Світ буденності, побачений через Бога - специфіка існування пошу­ку в Середньовіччя. Античну тему суттєвості людини, яка захоплюється утіхами і прикростями повсякденного життя відновлює епоха Відрод­ження. Прогресивні уми епохи Відродження описують повсякденність як вулкан пристрастей і емоцій, що вирує. Властолюбство, жадоба, без­глуздість, хтивість, пожадливість, страх, що процвітають в феодальному суспільстві, стають предметом філософського, соціального аналізу. І ра­зом з тим філософи тоді ставили в усій величі гідність людини, що, па жаль, в багато чому забута. З XVIII ст. філософія надовго відвертається від індивідуальних проблем існування людини, зосереджуючи увагу на пошуках ідеального наукового засобу, що дозволяє проникнути далеко за межі повсякденного світу людини, наблизитися до суті речей, до логічних точних законів, що буденний світ чомусь часто ігнорує. Тоді же народжуються міркування Блеза Паскаля про убогість, нікчемність, мізерність і велич, мужність, героїзм людини. Філософ, психолог Давід Юм вивчає пристрасті, афекти, емоції людини, Жан-Жак Руссо розпо­відає про таємниці душі людини, про її моральність і емоції. XIX ст. приносить посилений інтерес філософії до суті і ролі людини, особис­тості в суспільному житті. Людвіг Фейєрбах, з одного боку, і Серано К'єркегор, з іншого, вивчають глибинні внутрішні переживання особис­тості, її емоції, страхи і надії, можливі і діаметрально протилежні шляхи виходу з етапу страхів до любові і гармонії.

В XX ст. проблеми існування людини займають значне місце в філо­софії: виникає напрям екзистенціалізм, що означає спосіб буття людської особи. Вперше поняття екзистенціалізму, тобто існування людини, вживає Сераио К'єркегор. Екзистенціалізм представляє те центральне ядро людсь­кого Я, завдяки якому це Я виступає не просто як окремий емпіричний індивід і не як «мислячий розум», тобто щось загальне (загальнолюдсь­ке), а саме як конкретна неповторна особистість. Екзистенціальний аналіз запропонований Лео Біневаигером. Це засіб аналізу особистості в усій повноті і універсальності її існування (екзистенції). За методом, справжнє буття особистості виявляється завдяки заглибленню її в себе з метою вибрати незалежний ані від чого зовнішнього життєвий світ. Обгово­рення людського буття, що концентрує суть світового буття, але між тим докорінно відрізняється від буття речей, від відносин речових, вели соці­ологи Мартіп Хайдеггер і Хосе Ортега-і-Гассет. У центрі їх уваги стояли проблеми соціального буття людини: пошук свого істинного Я, доля, роз­виток людини в часі - все це екзистенціальні питання, що активно обго­ворюються. Сприйняття себе і сприйняття іншого, діалогічність спілку­вання, можливості і межі розуміння та ін. стали в центрі уваги досліджень і концепцій філософів Михайла Бахтіна, Мартіна Бубера, Жана Поля Сартра, який висунув ідею абсолютної свободи і абсолютної самотності людини серед людей. В сучасній протестантській філософії (Карл Гарт), в християнському персоналі (Едуард Муи'є), в російській філософії (Ми­кола Бердяєв, Сергій Франк та ін.), в українській філософії (Володимир Танчер, Олександр Лобовик) піднімається проблема людини і Бога. Пси­хоаналітичний напрям в філософії існування людини, що утворило зго­дом ряд синтезів з іншими філософськими концепціями, відіграло значну роль у розробці екзистенціальних проблем людини. Філософія тісно пе­репліталася з психологією. Великий вклад у розробку проблем людської свободи, щастя, пошуку вищих орієнтирів та ін. внесли Еріх Фромм і Семен Франк. Та марксизм не звертався до екзистенціальних проблем. Суспільство розглядалося марксизмом як об'єктивний організм, що зако­номірно функціонує.

Для людини, поглибленої у повсякденність, буденна картина дій­сності єдина і окрема. Світ повсякденності єдиний, тому що жодні інші світи, будь-то космічні простори або райські кущі, людину, зайняту буденними справами, просто не цікавлять, їй однаково, є вони або немає. Світ повсякденності реальний, чуттєво даний, що безпосередньо переживається: світ повсякденності вагомо тис­не практичними турботами, пристрасними захопленнями і соціаль­ними нормами, що пропонує одні дії і забороняє інші. В повсякден­ності, від моменту ранкового просипання до моменту виключення світла на ніч, людині нерідко ані на хвилину неможливо відволікатися від клопоту і обов'язків, перенести увагу на високі матерії, поціка­витися, чи існує ще що-небудь, окрім щоденного вставання і титанічної боротьби, що обступають зі всіх сторін турботами. Спосіб повсякден­ного людського буття знаменитий німецький філософ сучасності Мартін Хайдеггер від того і назвав турботою. Буденна картина світу повсяк­денності далека від зображення Всесвітньої місії людства і припису­вання йому якихось особливих обов'язків. Головне - прожити життя.



Повсякденне життя багате дивними явища­ми і подіями. Багатьом пам'ятний трагіч­ний вибух двох пасажирських поїздів поблизу Уфи. Фахівці висловили тоді немало здогадок про причини трагедії, що, певніше всього, відбулася через випадковий (викинутий з вікна недопалок?) спалах газу, що витікав з трубопроводу, який проходив вздовж залізничного полотна. Тоді не до того, щоб звернути увагу на майже неймовірну обставину: підірва­лися два зустрічних поїзди Челябінськ-Новоросійськ і Новоросійськ-Челябінськ, що слідували під одним номером. Імовірність такої події майже нульова...

Непоясненні збіги зустрічаються в житті будь-якої людини і раціональ­ному поясненню не піддаються. Зустрівши людину, яку давно не бачили, дивуєтесь: «Це ж треба! От так зустріч!». Справді, з точки зору імовірності така зустріч малоймовірна. Але, отже, в житті трапляються і куди більш дивні збіги... Ще в дитинстві Людовику XVI астролог пророкував, що йому потрібне берегтися 21 числа кожного місяця. Король прислухався до засте­реження. І все-таки, як говориться, від долі не втечеш. 21 червня 1791 року Людовика XVI і королеву арештували, коли вони намагалися втекти з Франції. 21 вересня 1792р: Франція скасувала королівську владу і проголосила Рес­публіку; 21 січня 1793 р. короля Людовика XVI стратили... Відомий дуелянт Анрі Таєйн, який жив колись в Марселі за 17 років викликався на п'ять дуелей. Чотири його супротивника померли до того, як був зроблений пер­ший постріл, а на п'ятій саме Анрі Таєйн помер від розриву серця (інфаркту).

У 1860 році Лінкольн визнаний президентом США. Рівно через 100 ро­ків президентом США обрали Джона Кеннеді. Обидва президенти стали борцями за цивільні права і дотримувались демократичних переконань. Обох вбили в п'ятницю, в присутності дружин. Причому кожна з дружин втратила по сину тоді, коли вони жили в Білому домі. Обидва президенти вбиті кулею, що ввійшла в голову ззаду. Лінкольна вбили в театрі Форда, а Кеннеді вбитий, коли їхав па автомобілі «Лінкольн», що був виготовле­ний фірмою Форда. Обох змінили на посаді віце-президенти по прізвищу Джонсон Ендрю і Джонсон Ліндон. Обидва - були з півдня і обидва демократи, колишні сенатори. Ендрю Джонсоп народився в 1808 р., а Ліндон Джонсон народився через 100 років згодом, в 1908 р., ім'я особистого секретаря Лінкольна - Джон, так же звали і Кеннеді. А прізвище особисто­го секретаря Кеннеді - Лінкольн. Джон Бут, убивця Лінкольна народився в 1839 р., а убивця Кеннеді - Лі Харві - в 1939 р. Обидва знов-таки з півдня. Обидва дотримувались екстремістських поглядів. Обох убивць вбили ще до початку судового процесу над ними. Бут убив Лінкольна, в театрі, а потім переховувався на складі зерна. А Кеннеді застрелено з складу, щоправда книжкового, а вбивця переховувався потім в кінотеатрі.

Історія повторюється... Мабуть, найінтригуюча з усіх паралелей в житті президентів зв'язана з першим публічним закликом до висунення Лінкольна в президенти. В опублікованому в листі кандидатуру Лінколь­на пропонує давно забутий товариш по виборчій кампанії тодішнього віце-президента, тоді ж секретар військово-морського флоту. Ім'я секретаря – Джон Кеннеді. На початку 50-х років XX ст. два з найшановніших мислителів, лауре­ат Нобелівської премії Вольфган Паулі і відомий психолог Карл Густав Юнг, об'єднали зусилля для створення всеохоплюючої концепції збігу, названої син­хронність. Для них будь-які збіги, що явно виходять за межі звичних кореля­цій періоду, місця та обставин, стали свідченням існування єдиного силового поля, що вічно лежить в основі життя людей, намагаючись накласти свою власну структуру на спільне переплетіння щоденних подій. Така сила, якщо існує, пов­ністю підходить в якомусь розумінні для пояснення дивного зв'язку між вбивс­твами Абрахама Лінкольна і Джона Кеннеді, і можна її розглядати як проклят­тя, що переслідує найвідомішу сім'ю американських політиків. Коли хтось говорить про прокляття Кеннеді, то тут же згадують постріли в Джека і Роберта. Але найдавніший очевидний зв'язок прокляття з подорожами. Старший брат президента Джона Кеннеді і його сестра - обоє загинули в 40-і роки від вибуху в повітрі літака, а сам Джон Кеннеді по дорозі в Даллас. Молодший брат Едвард знову опинився перед смертю, коли автомобіль злетів з мосту в океан, потопивши його супутницю Мері Джо Конечне, що надто підмочило його репутацію. В кінці 60-х років в період передвиборчої кампанії в партії демократів, Роберт Кеннеді міркував про невезіння в сім'ї як безперечну реаль­ність: «Удача - це те, чого ви добиваєтесь самі, а невдача - те, що іноді добиває вас». Через два тижні його вбили. Хоча в такому випадку вбивство аж ніяк не зв'язано з пересуванням, але прокляття сім'ї проявилось і помстилось згодом, коли поїзд, в якому везли гроб з його тілом, збив кількох присутніх на похоро­нах, перерізав одну людину пополам. В 70-х роках наступні покоління Кеннеді вражені пристрастю до наркотиків, скандалами і серйозними недугами, трапи­лось декілька автомобільних аварій. Після однієї Пам Келлі, внучка патріарха сім'ї Джозефа Кешіеді, залишилась паралізованою на все життя. Іншу машину, за рулем якої сидів Боббі КеІІІІеді-молодший, який подорожував в Центральній Америці, занесло на обочину і вбило малюка-мексикаїщя. В середині 70-х років Девіда, другого сина Боббі Кепнеді-старшого, в громадському туалеті вокзалу ударив ножем чорний торговець наркотиками. Він вижив, але через два роки його знайшли мертвим в номері готелю Палм-Біч - він в період канікул подо­рожував у Флориді. Клан Кешіеді, який зазнав назойливого прокляття, не проявляє ознак зупинки, і тому можна лише пошкодувати про долю тих, хто має прізвище Кешіеді.

Одним з найдивніших прикладів фатального збігу служить зустріч іта­лійського короля Умберто І з господарем ресторану в місті Монза, що стала­ся 28 липня 1900 р. Здивований король дізнався, що господар ресторану є його абсолютним двійником і носить ім'я Умберто. Мало того, скромний господар ресторану народився, як і король, в Туріні і в один і той же день, що й монарх. Дружину господаря, як і королеву, звали Маргарита, а вінча­лись, що й двійники - в один день. І ще. Того ж дня, коли одного Умберто коронували на престол, то другий Умберто придбав ресторан. Король Ум­берто І наступного ранку запросив двійника у свій екіпаж, щоб разом поїха­ти на спортивне свято. Та виявилося, що вдосвіта господаря ресторану Ум­берто застрелено невідомим грабіжником. Десь через дві години у людському натовпі і самого короля Італії Умберто І було вбито анархістом.

Якщо вже мова зайшла про Італію, якій так уже везе на нез'ясовані збіги в повсякденному житті, можна згадати видатного філософа епохи Ренесапса Піко Делла Мірандола, який твердив, що світом управляє прин­цип цілісності, а збіги можуть бути з'ясовані як парні події, що знайшли один одного. Ще одна філософська версія висунута Артуром Шопенгауе-ром, який вважав збіги відбиттям «дивної гармонії, закладеної в основі Всесвіту». Філософ відзначав, що «причинне пезв'язані події йдуть заякимись паралельними лініями» і при зіткненні двох подій «герой однієї драми, незалежно від того, фігурує і в іншій». У XX ст. збіги стали предме­том дослідження точних наук. У спеціальний розділ математики сформу­валася теорія ймовірності, що багато з'ясувала в теорії повсякденності. Фізик, лауреат Нобелівської премії Вольфганг Паулі сформував концепцію принципу заборони, а психолог Карл Густав Юнг доповнив концепцію. За їх думкою, збіги є «видимими проявами невідомих принципів природи». Прин­ципи загальні в усьому Всесвіті і сучасною наукою не розгадані. Телепатія, передбачення, збіг - весь прояв загадкових див Всесвіту, що прагне підпо­рядкувати недосяжному порядку хаос людського життя.



Починаючи з кінця 80-х років XX ст. в Україні широку популярність набуває те­ за: «Людина прагне до Бога». І це не дивно. Після тривалого періоду гонінь церква відроджується. І як завжди у смутні періоди в житті народів церква бере в свої руки духовне кермо. Преса, радіо, телебачення, письменники, політичні комента­тори дедалі частіше, вранці і ввечері пристрасно, зворушливо і схви­льовано твердять: «Людина прагне до Бога», поступово створюють ілюзію нібито народ, що тривалий період живе в атмосфері безвірс-тва, а в дійсності палко релігійний. Створюється враження: в кінці XX ст. нібито українці, росіяни, білоруси та інші народи тільки і думають про потойбічний загробний світ, а їх найулюбленіше прове­дення часу - піст і молитва, покора і смирення. Побожна ж духовна прихильність Господу просто вимушено таїлась і переховувалася під покровом наукового атеїзму. Звичайно ж, все бачиться ефектно, тим більш, що руйнує звичну набридлу думку. І все ж, якщо не гнатися за «злобою дня», то варто визнати: масова свідомість справді у більшості безбожна, безрелігіозна, і її «обмиряність» має значно глибші причи­ни, аніж політичне насильство і атеїстичне виховання.

Дослідження повсякденної масової свідомості людей не тільки як історичного, але й як онтологічного соціального явища показує, що в свідомості завжди, в усі історичні періоди існує деяка мирська неосві­ченість, убогість, викривлення. Це думки, почуття і переживання лю­дей, безпосередньо зв'язані з їх повсякденним буттям, з фізичним і со­ціальним виживанням, з буденними турботами і земними утіхами. Мирська неосвіченість включає всіх: від культурних форм забезпе­чення фізіологічних потреб до високих міжособистих і суспільних переживань (любов, дружба, патріотизм, політичні пристрасті і т. д.). Бог входить в повсякденне життя віруючих людей порадником, який допомагає позбавитись від обтяжливого становища, полегшити страж­дання людини. Якщо ж віруючий чесно виконує обряди, залишає за собою повну свободу в мирських справах і в їх оцінці, то звернення до Бога буває буденним. А іноді, якщо людина вважає себе прихильни­цею тієї або іншої віри, то нерідко на практиці вважається як атеїст, чисто по-людськи відокремлюючись від запредільності покаянною мо­литвою і дрібним житейським жертвоприношенням. Таке суто мирсь­ке ставлення до потойбічного світу відбивається у повсякденності, в прислів'ях: «На Бога надійся, а сам не плохуй», «Богу - богово, кеса­рю - кесарево», «Не согрішиш - не покаєшся, не покаєшся -не врятуєшся», «Твої слова та Богу в вуха», «На світу і смерть красна» і т. п. Характерний для XX ст. процес секуляризації (тобто світської, мирської) багато в чому віддав просто широкій гласності у реальній свідомості і поведінці багатьох людей, які щиро назива­ються віруючими. Реальний же вплив, віру в Бога і потойбічний світ має лише надто вузьке коло людей: подвижники, аскети, пустельни­ки, монахи, святі. Від того вони і святі, що до хибкої павутинки стоншили пласт повсякденних мирських турбот та інтересів.



Дуже різні моральні і житейські висновки робилися і робляться з основного постула­ ту об'єктивно існуючої наївноматеріалістич-ної свідомості, хоча постулат і простий, зрозумілий. В сучасній прак­тиці поведінки людина діє, виходячи з єдності світу повсякденності, де для виживання потрібні матеріальні блага, де практично немож­ливо ігнорувати вимоги відчуття, а людина смертна і помирає на­завжди. Та обставина, що суспільство є складна система, що розви­вається на своїй власній основі, не/ відкидалась і не відкидається практично ніким з мислителів. І одним з теоретичних досягнедиг науки XX ст. вважається уявлення про соціальну систему. Соціальна система - сукупність різноманітних соціальних спільностей, шарів і груп, зв'язаних різноманітними відносинами, стосунками. За будь-яких форм соціальності людина залишається часткою природи і Кос­мосу, специфічним проявом життя. І на рубежі XX і XXI ст. всі мислимі проекти устрою і перебудови життя мільйонів людей мають ґрунтуватися, насамперед, на необхідності підтримання життя всієї біосфери і можливостей існування і розвитку кожної людської суті. Це не прекраснодушна мрія про царство загальної любові і гуманіз­му, а сувора дійсність.

Сувора дійсність вимагає, щоб вітальність, як імперативна на­станова на підтримання самого життя, стала стержневою, визна­чальною цінністю суспільного розвитку. В повсякденному житті людина піклується про хліб насущний не намагаючись бути як птах небесний, горює за померлим, забуваючи про вічність душі, захоплено трудиться, не вважаючи свою працю розплатою за гріх Адама і Єви і навіть в молитвах просить житейського - доброго, дорідного урожаю, здоров'я, земної, чуттєвої любові. Жива люди­на, за устроєм свого внутрішнього світу, темпераменту, зрадлива, неабсолютна, навіть якщо в помислах відкрито тяжіє до Боже­ственного, то неминуче поглиблена в життя з ЇЇ гріхами, огріхами, плинністю та ін. У свідомості людини земний, мирський світ пере­важає над світом небесним, владно диктує свої норми, принципи в поведінці і життєдіяльності. Звернуті до земного, матеріального помисли і почуття виступають непереборною умовою і самого ви­живання людини. Настанова на життя для багатьох людей стає свідомою, продуманою, до того ж настанова на життя активно під­кріпляється авторитетом природознавства. Звідси випливає необ­хідність усвідомлення важливості глобальних проблем людства са­ме як проблем життя і смерті.


5890716128415089.html
5890885328777980.html
5890954043530800.html
5891051958519586.html
5891240831415069.html